Олександр Чекменьов: “Фотографія — мій спосіб боротьби”

09/07/22

Кларісс Броссар

Фабіан Вайс, портрет Олександра Чекменьова

Олександр Чекменьов, який народився в 1969 році в Луганську, є одним із найвідоміших сучасних українських фотографів. Мешкає в Києві. Його практика знаходиться на перетині художньої фотографії та документалістики. Найчастіше його цікавлять малозабезпечені та незахищені представники суспільства: шахтарі на Донбасі, безхатченки в Києві, літні люди в Луганську, звичайні громадяни, які стали жертвами російського вторгнення. З фотографом поспілкувалася Кларісс Броссар — спеціалістка з  міжнародних стосунків та російської філології, дослідниця єврейського авангарду в Україні. Інтервʼю було опубліковано для платформи Desk Russie. Ми щиро вдячні авторці за можливість познайомити українського читача з цією бесідою.

Над яким проектом Ви працювали до 24 лютого? Як пережили перші дні війни?

До початку вторгнення я працював у журналі Forbes Україна. 22 лютого редакція вирішила присвятити обкладинку війні, оскільки ситуація на Донбасі з кожним днем загострювалася. 22 числа я знайшов військового для зйомки — досвідченого чоловіка років тридцяти. Він їхав на Донбас і ми мали зустрітися 25 числа в Києві. Мені здавалося, йому було що розповісти. Але нічого, звісно, не склалося: 24-го вранці він скасував нашу зустріч, запланований номер Forbes не вийшов. Усе відійшло на другий план: російські війська наступали, кожен шукав насамперед укриття. На цьому моя робота для Forbes закінчилася. Коли почалося вторгнення 24 лютого, то я навіть не прокинувся — не почув вибухів. Їх особливо чітко було чутно на правому березі, а я живу на лівому. Знаю сім’ї, які одразу втекли в села, а потім, за жахливою іронією долі, опинилися під окупацією.

Як війна змінила Ваше особисте життя та роботу? 

Саме тоді й стався перелом. Forbes запропонував своїм редакторам покинути Київ і знайти притулок деінде на заході. Нас залишилося четверо. Чому я не поїхав, коли був майже впевнений, що російські війська увійдуть до Києва і завдадуть місту жахливих руйнувань? Насправді я вважав своїм обов’язком задокументувати ці руйнування. Фотографія — мій спосіб боротьби. Якби хтось дав мені в руки автомат, я б відмовився, відповівши, що зброя, з якою я вмію  поводитися, — це моя камера. Крім того, це надзвичайно небезпечна професія на війні: з 24 лютого вже було вбито понад 30 журналістів. 

Моя супутниця, її дочка та я сховалися між двома стінами у моїй крихітній “темній кімнаті”. Ми спали на підлозі й так тривало тиждень. Було чутно страшні вибухи — насправді, це була здебільшого протиповітряна оборона, яка захищала небо над Києвом. Війська протиповітряної оборони, авіація, піхота – це справжні герої, яким ми маємо молитися! 

Пріоритетом для мене було захистити родину. Моя 16-річна дочка та колишня дружина живуть на правому березі. Транспорту, щоб дістатися до мосту, вже не було. Через величезну чергу машин, блокпостів і контролю дорога займала до двох годин. Або треба було йти пішки, перетнути міст, а потім їхати автостопом. 

Моя дочка ще не була готова покинути місто. Телефоном вона сказала мені: “Тату, чому я маю залишати свій дім, своїх друзів, нашу країну, нашу землю?”. Одного ранку, виходячи на балкон, вона побачила гелікоптери над Вишгородом. Війна підібралася до її власного вікна, але це все одно не переконало її поїхати: вони з мамою почувалися у відносній безпеці й пішли волонтерити. Я порадив доньці знімати все навколо (вона хоче стати оператором). 

Потім вони перебралися з Вишгорода на Оболонь. Через Вишгородську ГЕС я дуже хвилювався: якби росіяни розбомбили станцію, нас би просто затопило — в кращому випадку будівлі були б залиті водою до четвертого поверху. У той час ходили чутки про таку ймовірність, але ніхто ні в чому не був впевнений. 

Приблизно через три тижні мої рідні сказали, що тепер хочуть виїхати. Словацькі друзі прийняли їх. У Словаччині люди неймовірно добрі та привітні! Моя дочка зараз вивчає польську мову, щоб потім вивчати кіно в Польщі. Я завжди хотів, щоб вона отримала освіту в Європі, і зрештою ця війна змінила її долю. 

У цей період я думав собі, що якщо кремлівський виродок натисне ядерну кнопку, то першим він вирішить зруйнувати Київ. Розмірковуючи про цей неминучий кінець, я думав про свої негативи й шкодував, що не довірив їх своїй доньці, коли вона виїхала з країни. Плівки вже були оцифровані, і я витратив кілька днів, завантажуючи терабайти даних на свій GoogleDisk. Тоді я передав код доступу родичам. 

Як фотограф, коли трапляється подібне лихо, ви спочатку думаєте про те, щоб захистити свою сім’ю, потім фотоархів, а потім, нарешті, себе.

З чого починався ваш новий фотопроект під назвою Мешканці Києва? 

Цей проект є логічним продовженням моєї роботи про безхатченків. Адже з 24 лютого наш народ став бездомним, буквально “без дому”, кожен — від простого громадянина до президента. Саме фотографуючи бездомних, я відшліфував свій підхід, підхід, який супроводжував мене ще з 90-х років, а можливо, навіть довше, з дитинства.  

В 1990-х роках, коли вулиці почали заповнюватися безхатченками, це мене надзвичайно зачепило. Я співчував цим людей і хотів наслідувати прикладу “Бога-Людинолюбця”, про якого ми згадуємо у своїх молитвах. Релігія мене не дуже влаштовує, але я маю дуже глибоку віру. Основний її меседж — любити ближнього свого, усіх, хто тебе оточує — заповідь, яку порушували кілька тисячоліть. До війни на ці речі звертали менше уваги, але дехто змінився і став кращим, може обійняти незнайому людину, допомогти їй, подарувати любов, якої нам так бракує. 

Також, коли до мене звернулася редакція журналу New York Times із проханням зробити десяток портретів, я не вагався ні секунди. Я відразу зрозумів, у якому стилі буду працювати, і що це буде продовження серії про бездомних. З іншого боку, в плані виконання завдання було багато труднощів: на вулицях нікого не було, Київ був майже оточений; правий берег бомбардували й він був дуже важкодоступним. У мене ще не було військової акредитації (не вистачало прескарти), а з міркувань безпеки всюди заборонялося фотографувати, особливо розбомблені будівлі. Але це ще не все: виникали конфліктні ситуації з територіальною обороною та поліцією, яка часом зловживала своїми правами. Кілька перших кадрів я показав редакції й мені дали карт-бланш продовжувати зйомку. У підсумку ми отримали 24 портрети. 

Я почав їздити і зустрічати чудових людей. Наприклад, жінка, у якої згоріла хата і в якої нічого не залишилося, не вагаючись принесла з підвалу варення, щоб запропонувати нам. Вона була готова віддати останнє, що в неї залишилося.

Олександр Чекменьов, з серії Мешканці Києва, 2022. Віра Іващенко, 60 років, село Засілля.
Зображення з архіву автора

Саме такі моменти змушують нас усвідомити силу фотографії та історій цих людей. Важливо зібрати ці історії та ці портрети якнайшвидше, тому що потім все буде зметено: коли почистять вулиці, відремонтують дахи, поставлять нові вікна, здаватиметься, ніби нічого не було, і людей, які зараз свідчать, ніде не буде. Але ці фотографії назавжди залишаться як свідчення. Протягом наступних п’яти-десяти років, скільки документальних і художніх фільмів знадобиться, щоб примиритися з цією історією? 

Як Ви знайомилися з героями своїх фотографій? 

З деякими я познайомився в метро. Знімати в метро складно, навіть маючи акредитацію. Проте влада організувала для журналістів зустріч. Нас привели туди гуртом. Умови для життя в метро були жахливими. Мерія нічого не зробила для цих людей, які спали на протягах у середині березня: ні матраців, ні ковдр, ні води, ні їжі, ні можливості прийняти душ. У проміжках між повітряними тривогами бідолахи встигли спустити свої речі в метро. Вони були справді налякані, настільки, що деякі взагалі не виходили на поверхню тижнями. Пригадую, що серед іноземних журналістів, яким дозволили знімати, один обурився цими умовами виживання. Щобільше, зазначу, що влада досить незграбно запросила журналістів саме туди, де її керівництво залишало бажати кращого.

Chekmenev, from Citizens of Kyiv project, 2022

Олександр Чекменьов, з серії Мешканці Києва, 2022. Максим Павлюк, 20 років, та Люба Тімченко, 17 років, Київ.
Колекція Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP).

У метро я зустрів двох молодих закоханих, які мене особливо вразили тим, що вони любили одне одного як брат і сестра. Дівчинка була майже ровесниця моєї дочки. У цієї пари був кіт. Коли ти зустрічаєш незнайомця і можеш впізнати в ньому когось зі своїх родичів, свого батька, свою сестру, то намагаєшся йому допомогти, добрим словом, знаком уваги. Коли я чую про вибухи, одразу уявляю, що серед постраждалих могла бути і моя донька. У 26 років я пережив страшний шок, втративши подругу, і мене це загартувало. Насправді достатньо особисто пережити втрату однієї близької людини, щоб зрозуміти колективну трагедію війни, злочинів, скоєних у Бучі цими монстрами, які відчували абсолютну вседозволеність.

Я також сфотографував маму з дитиною, які спали в такому собі ящику. Усі журналісти товклися біля них, щоб сфотографувати чи зняти на відео. Такі ситуації мені зовсім не подобаються, але війну взагалі так знімають. Я дочекався, поки всі підуть, увімкнув світло, почав спілкуватися з матір’ю і дізнався, що після того, як у неї вкрали телефон, вона більше не має зв’язку зі своїм чоловіком. Зрештою я купив їй новий телефон.

Chekmenev, from Citizens of Kyiv project, 2022

Олександр Чекменьов, з серії Мешканці Києва, 2022. Віта Бойна, 31 рік, та Денис Бойна, 2 роки, Київ.
Зображення з архіву автора.

Попри війну, я намагаюся залишатися людиною і любити людей як і раніше. Насправді не думаю, що війна мене змінила, тому що я вже працював з безхатченками з 2017 року. Сам того не усвідомлюючи, я вже став таким собі волонтером чи соціальним працівником. Гадаю, що все залежить від того, чи є у вас здатність співпереживати та співчувати. Звичайно, якщо у вас немає досвіду, ви можете знімати холодно і триматися на відстані, можливо навіть отримані фото не будуть сильно відрізнятися від моїх. Тільки, мабуть, це будуть інші люди і їхні історії насправді не будуть розказані.

На журналістиці також лежить відповідальність. Журналісти часто працюють як на конвеєрі: фотографують, ходять до редакції, випускають свою тему. Я навіть не можу звинувачувати тих, хто організовує свою діяльність таким чином, тому що вони взяли на себе зобов’язання перед своїм роботодавцем і не мають права діяти інакше. Щодо мене, то я ні з ким не укладаю контрактів, фотографую те, що хочу. Коли мені трапляється можливість працювати на когось іншого, я часто кажу: “Я працюю на вас, але коли робочий день закінчується, я продовжую своє життя фотографа, я продовжую жити фотографією та для фотографії”. Крім того, я досить байдужий до винагород чи звинувачень.

Як Ви почали документувати військові злочини на Київщині та Чернігівщині?

Розпочавши свій проект у Києві, я зрозумів, що маю продовжувати фотографувати на звільнених територіях на північ від столиці: почав у Київській області, потім продовжив у Чернігові. Крім усього іншого, я поїхав до Бучі. Історії зовсім відрізнялися від тих, що я чув у Києві: тепер я збирав свідчення військових злочинів і злочинів проти людяності. Наприклад, оповіді про десятки людей, яких росіяни тижнями тримали в підвалах. На сьогодні я зробив трохи менш як 100 портретів, і ця робота триває — я повинен продовжувати документувати цю реальність.

Якось я почув про випадки, коли жінок били молотками по голові. Я спершу не повірив, гадав, що такого дикунства не може бути. В Ірпені я зустрів людей, які поверталися додому після звільнення свого міста, і там знову почув про цю історію. Я відповів їм, що не вірю. Тож вони розказали, куди піти, щоб зібрати ці свідчення, і це дійсно виявилося правдою.

Мене вразило те, як люди, яких я зустрічав, загалом охоче розповідали про те, через що вони пройшли, навіть про найважче. Наприклад, жінка, що я зустрів її на вулиці, запросила до себе додому і поділилася, що її 40-річний син загинув у підвалі, де він ховався під час бомбардування, а його дружина та сестра вижили.

У сусідньому будинку жив старий чоловік, років 70, напівглухий, що уперто не бажав ховатися у своєму підвалі в разі надзвичайної ситуації або вийти з дому. Він не захотів фотографуватися і майже грубо відправив мене “пастися”. Цей чоловік ходив селом, щоб стежити за рухом транспорту й отримав легкі травми. Знаєте, чому він відмовився піти? Бо його корова отелилася!

Я також стрінув жінку, яка не поїхала зі свого села через бродячих собак і котів. Вона залишила життя на волю випадку, адже була дуже релігійною.

Олександр Чекменьов, зйомка — весна 2022 року, Київська та Чернігівська область. Зображення з архіву автора.

Як Ви вважаєте, чи змінюється Україна під час війни?

Загалом Україна та українці не зміняться. Завжди знайдуться люди, які намагатимуться скористатися ситуацією для ведення бізнесу, красти, спекулювати шоломами чи бронежилетами. З іншого боку, нація радикально переосмислила своє ставлення до росії. Я б сказав, що для 90% людей ця війна є фактором згуртування, а відсоток зрадників зараз дуже малий.

Для ілюстрації наведу приклад перехопленого спілкування СБУ: українка, у якої дві доньки підліткового віку, розмовляє телефом з росіянином. Виявляється, що вона співпрацювала з ворогом: мусила надавати їм якісь послуги, а російських солдатів чекала як визволителів. І ось вона, схлипуючи, запитує співрозмовника, хто ті солдати з червоними пов’язками, що окупували її село і зґвалтували обох доньок. Вона не може втриматися від плачу і каже йому: “Ти ж мені обіцяв, що коли там будуть росіяни, все буде добре!”

Ви кілька разів зустрічалися з президентом Зеленським, фотографували його для обкладинки журналу Time 9-16 травня 2022 року. Як Ви ставитесь до його кар’єри та особистості, що набула такої популярності на Заході?

Редакція Time зв’язалася зі мною після того, як побачила портрети, щойно надруковані в журналі New York Times. Вони хотіли, щоб я сфотографував Зеленського і запитали, чи це мене надихає і чи можу я за це взятися. Я їм відповів: “Авжеж! Я навіть точно знаю, яке фото я збираюся зробити і при якому освітленні!”

Коли я отримав це замовлення, одразу згадав фотографію Зеленського, яку зробив у лютому 2019 року. Це було незадовго до його обрання — я був відповідальним за світло для фотосесії Guardian Weekend. У мене завжди з собою фотоапарат, і під час встановлення світла я сфотографував Зеленського: єдиний і унікальний кадр, у профіль. Світло змінює людину, розкриває її характерні риси. У той момент я побачив у ньому щось вражаюче: абсолютний спокій, спокій, який робить тебе схожим на самого себе. Цю фотографію я нікому не давав, не публікував. Вона чекала свого часу.

Відкрию вам ще одну маленьку таємницю: давно, ще до Майдану (в нашій історії є до і після Майдану), мене взяли фотографом на день народження одного депутата. Там був Зеленський — його найняли зі своєю трупою виступити. Я знав щасливого та легкого персонажа, якого ми бачили на сцені, і був здивований, виявивши за лаштунками когось зовсім іншого: простого, спокійного, зануреного в себе… І ця зануреність в себе не мала нічого спільного з хвилюванням перед виходом на сцену. Вочевидь, що ми обоє просто заробляли на життя.

Я розповів йому про одного з гостей вечірки: дуже цікавий чоловік, який народився у великій, надзвичайно бідній сім’ї, де було, якщо правильно пам’ятаю, восьмеро дітей. Він походив з настільки бідного оточення, що вперше виспатися та наїстися досхочу зміг в армії, бо вдома восьмеро дітей спали по черзі в ліжку, а то й усі разом. Потім цей чоловік став фермером, в певний момент навіть рятувався від замахів на життя. З одним журналістом ми пішли до нього додому, щоб написати статтю. Він раптом почав плакати, коли розповідав нам свою історію. Я подумав: “Яка успішна людина і водночас яка крихкість!”

Я згадую цей епізод, тому що розповів тоді його Зеленському. Він вислухав мене так, що я про себе зауважив, наскільки він був сповнений серйозності та уваги. У ньому була якась глибина й справжність. Насправді в ньому двоє: комедійний актор і справжня індивідуальність, яку я побачив того вечора і знову побачив у 2019 році, сфотографувавши його в неочікуваному ракурсі.

19 квітня цього року відбулася фотосесія для журналу Time. Мені дали двадцять хвилин, а це вже дуже багато. Із Зеленським надзвичайно легко працювати. Але в перші десять хвилин я не міг знайти натхнення і стан, необхідні для того, щоб зробити правильний знімок. Десять хвилин — це час для розминки, момент зближення. Загалом я роблю дуже мало дублів, їх можна порахувати на пальцях однієї руки, але перш за все мені потрібно бути в потрібному стані. Якщо цього стану немає або він зникає, то я більше нічого не можу зробити.

Помічники заважали, світло не влаштовувало, як і позолота навколо. Один із помічників навіть зауважив, що непогано було б позбутися всього того золота, яке занадто контрастувало з одягом президента. Однак неможливо все переробити за сесію! Після перших десяти хвилин я попросив дві речі — щоб усі вийшли, крім охоронців, і щоб вимкнули світло. Персонал неохоче вийшов, а потім похитав головами, даючи мені зрозуміти, що годинник тікає.

Після того, як світло погасили, мій помічник регулював софіти. Я планував сфотографувати Зеленського в профіль, щоб він дивився вправо. Але це зовсім не спрацювало, і я врешті-решт сфотографував з поглядом, спрямованим ліворуч, як і у 2019 році. Однак, у порівнянні з 2019 роком, коли я запам’ятав його відстороненим і спокійним, його погляд змінився. Коли президент увійшов до кімнати, я побачив, що він відпустив бороду. Після кадру в профіль я сфотографував його в фас для іншої обкладинки. Я використав ту саму техніку освітлення, яку використовую для фотографування бездомних. Вибираючи фотографію для обкладинки журналу Time, я запропонував чорно-білу фотографію і її затвердили.

Для мене Зеленський — перш за все звичайна людина. В Україні йому можуть закидати різне, але його одностайно поважають за те, що він, ризикуючи життям, залишився в Києві, коли ніхто не думав, що місто втримається.

Chekmenev, from Citizens of Kyiv project, 2022

Олександр Чекменьов, з серії Мешканці Києва, 2022. Володимир Зеленський, 44 роки, Київ.
Колекція Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP).

Ви з Луганська на Донбасі. У 1990-х Ви відгукнулися на заклик соціальних служб у Луганську сфотографувати на паспорт людей, які не можуть подорожувати через похилий вік чи інвалідність. З цієї роботи народилася книга Passport, випущена у 2017 році Dewi Lewis Publishing. Чи можете розповісти нам трохи про цей проект? Чому Ви чекали понад двадцять років, перш ніж опублікувати ці фотографії?

Поштовхом до публікації цієї праці стала Наталі Матучовські. Ми познайомилися в Нью-Йорку, коли йшла війна на Донбасі, років вісім тому. Мене обрали для портфоліо-ревю в New York Times, де Наталі була одним з рецензентів. Побачивши мої фотографії, вона сказала, що Time зацікавлений у публікації проекту «Паспорт» із текстом Саймона Шустера. На зворотному рейсі з Нью-Йорка в мене була дванадцятигодинна пересадка в Амстердамі. Під час неї я зустрівся з Тойном Ван дер Хейденом, одним із найкращих дизайнерів фотокниг в світі. Він зголосився взятися за проект, за рік створив дизайн книги та допоміг мені знайти видавця. Так у 2017 році у Великій Британії випустили Passport.

Якби я опублікував на початку 2000-х те, що фотографував у 1990-х, то не було б потрібної історичної перспективи. Коли у 2014 році на Донбасі почалася війна, ми інакше почали сприймати цих людей. Багатьох із них вже немає, бо на момент створення проекту вони були вже дуже літніми.

Для мене такий проект як Passport вимагає перспективи. Це не зйомки війни, де є необхідність одразу показувати кадри. Над Passeport я працював довго. І хотів би продовжувати ще якомога довше, але одного разу соціальні служби припинили цю роботу, бо не мали фінансування. Зрештою, відновлення паспортів перенесли на 2000 рік.

Тоді я сказав собі, що ці фотографії розкриють весь свій потенціал через п’ятдесят років, а ще краще — через сто чи двісті років, коли мене вже не буде на цьому світі. Ці фотографії будуть у музеях, тому що вони задокументували кінець століття, тисячоліття, 1990-ті роки, про які вже тоді говорили як про історичний момент, момент, коли кримінальний світ захопив владу і піднявся над законом. Для мене тоді було важливим встигнути задокументувати кінець радянської цивілізації: вона щойно перетворилася на руїну, але не повинна зникнути безслідно.