Спогади про виставку групи «Врємя» в Будинку вчених

Чесно кажучи, я не надто вже ті події пам’ятаю і сильно тією виставкою не цікавився. Просто хлопці сказали, що є шанс показати роботи. Роботи повісили — і прекрасно. Вже й не скажу, щó показував на виставці. На відкритті був виступ, а потім пішли неприємності. Я не конфліктна людина, і мені не дуже подобалися всі ці перипетії, крики й суперечки.

Хтось (уже й не згадаю хто) прийшов і почав запитувати, що за захід і чому ми тут — мовляв, це ж Будинок учених, а, перепрошую, які ж ви вчені. І тоді хлопці показали на мене, бо я захищав кандидатську дисертацію і займався наукою. А фотографія була хобі. Аж до 1991 року, коли я в Худпромі (нині Харківська державна академія дизайну і мистецтв. — С. Л.) отримав можливість узятися за керівництво фотографічним курсом.

Під час перегляду слайдфільму або під час доповіді зайшла директорка Будинку вчених і ввічливо сказала: «Вибачте, збори вважатимемо закритими, оскільки це місце — для вчених, а зараз це фотографи. Потихеньку всі виходьмо. Дякую». Ясна річ, усі забарилися: як же так? А Рупін говорить: «Чекайте, ми ж учені! Серед нас є вчений». І показує на Супруна. «Ось він — педагог, учений, викладач зі ступенем». У Супруна на той момент уже був кандидатський ступінь. І дядя Саша встав, представився й усе підтвердив. Таким чином конфлікт одразу ж було загашено. Тоді це залишилося практично непомітним, але якби Рупін вчасно не вигадав, як відреагувати, то реально всі просто розійшлися б.

Рупін зачитував доповідь. Про «теорію удару», про її суть і значущість. Деталей виступу вже не пам’ятаю — на жаль, емоційна складова тоді була настільки велика, що текст доповіді я сприйняв як певну формальність і частину протоколу, якої необхідно дотриматися, щоб ці збори відбулися. І лише потім я усвідомив, що це був, по суті, маніфест групи «Врємя». Ще запам’ятався момент, як Вітя Кочетов знімав доповідь групи «Врємя», і тут Боря Михайлов звертається до нього і каже: «Вітю, йди до нас! Ти маєш бути тут». Але Вітя відмовився. Доволі знакова ситуація, яка говорить про те, що, хоч Кочетов і не був у групі, але, безумовно, був близький до неї.

Група «Врємя» була тоді, звісно ж, легендарною. Я багато знав про неї з розмов у фотоклубах, куди ходив. Усі імена були на слуху, але фотографій авторів на той момент я мало бачив. З таких епізодів, які були вже після виставки в Будинку вчених, пригадується, як Боря свої картинки показував біля Будинку політпросвіти на вулиці Богдана Хмельницького. Це був абсолютно неофіційний «показ»: просто зідзвонилися, зустрілись на вулиці і там само, буквально на лавці, гортали Борині картки. Якісь патрульні зацікавились, що тут відбувається, потягнулися погортати роботи. Боря поклав зверху картинки з демонстрацій і каже: «Хочете подивитися — подивіться на те, що ми дивимось. Але навіщо гортати — ми зараз милуємося оцими картинками». Тут міліціонери ще хвилину постояли й відійшли вбік, а ми, щоб їх не дражнити, перейшли у скверик.

Унизу, під кадрами з демонстрацій, звісно, різні картинки були — зокрема й із серії Сюзі та інші. Тоді ж він показав серію, яку зняв, поставивши камеру на штатив у трамваї і просто щозупинки натискаючи на кнопку. Усі картинки були абсолютно однаково кадровані. А зроблено це було тому, що, як він пояснив, «усі мене звинувачують, що я знімаю якусь чорнуху, якої не існує. Що, мовляв, світ набагато прекрасніший. Ось я, нічого не додаючи, поставив камеру на штатив і працював як автомат: трамвай зупинився — я натиснув кнопку». Це був не так проєкт, як його відповідь колегам.

Але загалом на той момент про харківських фотографів я знав лише з переказів. Із Сашею Ситниченком я особисто познайомився наступного дня після відкриття виставки в Будинку вчених. Виявилося, що я з ним щодня зустрічався в Інституті мистецтв (нині Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського. — С. Л.), де я навчався, а він працював лаборантом. Буквально наступного дня після відкриття я спіймав його в коридорі Інституту і говорю, мовляв, так і так, учора був на зустрічі, сам також фотограф, мені все це цікаво. І відтоді ми з ним багато років тісно спілкувалися.

Я 1981 року лише почав фотографією займатися і ще нікого з місцевої спільноти до ладу не знав. Навіть не пам’ятаю, як на це відкриття потрапив. Насправді я з усіма більш-менш познайомився лише по трьох або й чотирьох роках, коли в Будинку художньої самодіяльності профспілок, де працював Віктор Зільберберг, Супрун робив якусь виставку, де я побачив його і всю компанію зі старшого покоління.

Я пам’ятаю репліку Манка, коли він вигукнув щось на кшталт «Геть колажі!» або «Набридли колажі!». Але я не впевнений, що це було саме на тому відкритті —пам’ятаю, що це було в Будинку вчених, але там неодноразово збиралася публіка.

На виставці я запам’ятав роботу Тубалєва: знімок якогось старого, оброблений, напевно, методом ФДП (фільтрації деталей проявленням — С.Л.), — фактурний, із зерном, такі часто друкували в Совєтском фото. Пам’ятаю Рупіна одну фотографію — колаж із панянкою, яка лежить на бруківці. Пам’ятаю Олега (Мальованого. — С. Л.) «Фреску», а от у Жені Павлова я не пригадую, що було. З Бориних робіт в експозиції залишилась тільки одна фотографія. Це було накладення — захід сонця, кінь гуляє лукою біля річки. Ідилія така, пасторальна картинка. Мабуть, запам’яталося тому, що вона була невластива для Борі. Тоді ж Боря показував слайди. У той час накладеннями стали займатися дружно всі — і Женя, і Рома (Роман Пятковка. — С. Л.), це захоплення стало загальним.

На інших показах слайдфільмів я бував, коли кликали. Але нічого особливо не пам’ятаю. Про «теорію удару» з доповіді Рупіна також нічого не запам’ятав. Це у мене був період учнівський: я день і ніч пахав у студії в інституті (нині Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. — С. Л.), де було багато матеріалів, плівки та апаратури. І фанатично займався ремеслом. Мені це було цікаво. Потім зайнявся колажем. Задача була суто професійна — опанувати технічні нюанси, друк, роботу з плівками. Усе це було дуже працемістким процесом.

Міша Педан: О, я при краватці! Тоді я вже зайнявся фотографією, але про групу «Врємя» до пуття нічого не знав. Це було до того, як ми почали з Ситниченком історію з міським фотоклубом десь 1985 року.

Ось бачу Гену Котовського — інтелектуал і був відомий тим, що взимку і влітку ходив у тих самих кедах і штормівці зеленій. Спеціаліст із Мандельштама, у мене вдома його передрукована самвидавівська книжка Мандельштама. А ось Юра — він учений, ми з ним ходили у методологічний гурток Щедровицького. Он Оглоблін і Полковник — але це не звання, а прізвище одного комерційного фотографа. Це Міша Перпер — фотограф, приємна людина, живе в Ізраїлі.

Роман Пятковка: Я тоді ще працював у театрі, але вже знімав. Ми тут зі Свєтою і сином Вітькою, трирічним. Ще серед глядачів фотограф Вадим Свєт, Толік — брат Михайлова. А ось, по-моєму, Куліков (Віталій Куліков. — С. Л.) у першому ряду перед проєктором сидить. Один з найкращих художників Харкова був. Взагалі у залі дуже багато нефотографічних людей — художників, тусовщиків.

Міша Педан: Тоді завжди збирався натовп із будь-якого приводу.

Окрім нервозності, я нічого не запам’ятав. Нервозності учасників виставки. Особливо мені запам’ятався Анатолій Макієнко. Ми з Макієнком приятелювали, я йому кажу: «Толя, ти обіцяв подарувати оцю картинку». А він доволі різко сказав: «Потім, потім!». Я побачив, що він нервувався. Причини цієї нервозності я не розумів тоді, але, вочевидь, самі автори усвідомлювали, що це перша подія такого масштабу в Харкові.

Якщо, я гадаю, той самий Боря Михайлов очікував скандалу (він завжди був зорієнтований на скандал, розумів природу і наслідки цього скандалу), то інші — навряд. Ну я не можу повірити, що Супрун хотів скандалу, той самий Рупін — він людина виважена, і також, я пам’ятаю, нервувався.

У залі було дуже спекотно. Найімовірніше, це була осінь. Я вдягнув теплий светр, і мені було дуже жарко. Підозрюю, що під час виступу я був на вулиці із цигаркою. Я тоді курив, і, чесно кажучи, мене слова непокоїли мало. Мене цікавив сам факт заходу. Будинок учених — це такий заклад дивний був. Дуже-дуже підконтрольна свобода. Приміщення було мало пристосоване для експозиції, доволі незручне.

У самій експозиції всі роботи я бачив і раніше, окрім робіт Тубалєва, який був мені не дуже близький. Тому в пам’яті вони змішалися всі. Був інтерес до самого факту заходу, а картинки вже були знайомі.